П.Т.БОСАКПетро Трохимович Босак впродовж 45 років самовіддано працював учителем у школах Яготинщини. Прищеплював зерна любові й добра в дитячих душах Райківщини, Рокитного, Рудки, Розумівки.

Петро Трохимович був шанованою людиною в селі, бо майже в кожній родині є вдячні учні вчителя. Його надзвичайні уроки російської словесності закарбувалися назавжди у пам’яті тодішніх учнів Райківщинської 8-​річної трудової політехнічної школи, яка працювала у дві зміни через переповнюваність класів та брак шкільних кабінетів. Щороку понад 400 учнів школи того часу (тепер це наші батьки, бабусі, дідусі) відвідували його уроки любові й добра. Із покоління в покоління мешканцями згаданих сіл передається повага та визнання високого авторитету Вчителя.

А його вчительська дорога розпочалася у непрості роки – була позначена полум’ям Великої Вітчизняної війни. Петро Трохимович пригадував Черкаський педагогічний інститут, який у червні 1941 року працював у звичному режимі, готуючи вчительські кадри. Цікаві лекції, практичні заняття… Ніби вчора він молодий, чорнявий, підтягнутий, вийшов на перерву із аудиторії разом зі своїми однокурсниками. Вони на повні груди вдихали чисте повітря ніжного літнього тепла. Безхмарне небо нічого не віщувало, окрім миру та спокою. Він не зміг забути ті хвилини, коли о 12.00 із репродуктора голос диктора Левітана сповістив про те, що мир і спокій кордонів Радянського Союзу порушено: розпочалася війна.

А йому так хотілося, праглося після Черкас до школи, до дітей. Його професійна стежка не була випадковою, бо з юного віку він був переконаний, що вчитель – найкраща професія. А життя гартувало і випробовувало: у 12 років залишився без батька. Довелося перейти жити до сестри. Його рідна оселя у селі Мала Березанка(тепер Згурівського району), де він народився 12 липня 1919 року, приходила до нього в снах, спогадах, мріях усе життя, особливо у вирішальні моменти. Батьки Петра Трохимовича змалку виховували його у глибокій повазі до праці, бо були хліборобами. Це звідти у нього велике завзяття до будь-​якої роботи та наполегливість до всього, за що брався.

Та під час Великої Вітчизняної війни йому довелося на п’ять років змінити професію. Він став зв’язківцем-телефоністом 1407 зенітного артилерійського полку 325-​ої зенітної дивізії. Ці часи вже не одне покоління бачить тільки з телеекрану, радіо, у музеях, чує із розповідей уже не багатьох свідків, що лишилися живими. Фронтові дороги вчителя– важкі, бо війна мітила все вогнем, смертю.

Особливо пам’ятним через десятки років для Петра Трохимовича було форсування річки Свір. Там було справжнє пекло. Його ж завдання полягала в тому, щоб забезпечити безперебійний зв’язок між командним пунктом та батареєю, яка збивала ворожі літаки. Йому ніколи не забути, як обрушувалося громаддя металу з неба, що палало від кружляння в смертельному двобої наших і ворожих літаків…Вирви…Місиво з металу і людських тіл. Але треба було з двома котушками дроту, автоматом повзти, бігти, продиратись крізь хащі, дим, кіптяву – перевіряти та налагоджувати зв’язок.

За сумлінне виконання бойового завдання, за безперервний зв’язок із командним пунктом Петро Трохимович Босак був представлений до нагородження медаллю «За бойові заслуги».

Дороги 1407-​го зенітного артилерійського полку пролягли північними містами Кіркенес, Підсамо, Нікель, Печенга. За їх визволення від фашистів бійці отримали чотири подяки Верховного Головнокомандуючого, медалі

« За оборону Радянського Заполяр’я», а серед відзначених – П.Т.Босак. Однак не тільки нагороди отримував фронтовик, — важке ураження легень довгий час нагадувало про війну.

За рішенням спеціальної медичної комісії від 18 грудня 1945року Петра Трохимовича визнали непридатним до військової служби, і він повернувся додому важкохворим та ослабленим. З фронту його чекала Райківщинська школа, де вже долею було визначене призначення – підняти на крило не одне покоління односельців. Однак, слід зазначити, перший рік його педагогічної роботи припав на Панфильську школу, пізніше була Фарбованська. Сім років працював у Жоравській: після прикладених неабияких зусиль учителя початкова школа стала 8-​річною. Аж ось вибір – завуч у Яготинській школі або в Райківщинській. Вибір на користь другої пояснюється просто – було житло.

Саме у школі Петро Трохимович відбувся не тільки як учитель, а згодом і як учитель учителів, їх наставник – завуч. У дружньому колективі школи його з пошаною називали « інженером виробництва». І неспроста. Він школою жив. А було не просто бути вчителем і єдиним завучем школи, яка працювала у дві зміни. Та школа тоді була однією з кращих серед сільських у районі. Особливо у ті роки, коли школою керували вчителі-​фронтовики – особлива когорта. Це про них сказав поет:

Схиляю перед вами прапори,

До ваших милиць припадаю низько,

Учителі воєнної пори,

В шинелях геніальні Сухомлинські!

Що за високим покликом душі

Учили зерна віднайти в полові

І до останку на своєму полі

Стояли, як солдат на рубежі.

Школа Райківщини зазнала найвищих злетів, коли директором був фронтовик Петро Іванович Осьмак, а його вірним помічником та заступником – ще один фронтовик Петро Трохимович Босак. У них усі уроки були відкриті. Петро Іванович згадував, що уроки Пера Трохимовича були взірцем справжньої, непідробленої майстерності. Він завжди працював, не шкодуючи себе, не дозволяючи собі скинути оберти. За це його поважали колеги, учні розуміли з півслова.

Життєвий і фронтовий гарт сприяли Петру Трохимовичу стати улюбленим учителем чотирьох «Р»: Райківщини, Рокитного, Розумівки, Рудки. Він пройшов довгу і гідну дорогу. Це дорога з людьми і для людей. Чесна дорога, яка не обминала випробувань, не збивалась на манівці.