Коваленко Василь Микитович (02.12.1924 — 1991) отримав звання 17 лютого 1978 року.Народився в с. Жоравка Яготинського району. Батьки його були розумними людьми з простих селян. Хлопця з дитинства тягло до науки. В Жоравці закінчив семирічну школу. Вступив до Годунівської середньої школи, але закінчити її перешкодила Велика Вітчизняна війна (1941-​1945рр.). Під час фашистської окупації він працював в селі Жоравка, але влітку 1942 року був насильно вивезений німцями в Австрію, як і інші однолітки, де він працював на лісорозробці в м. Шпиталь до 9 травня 1945 року. Після закінчення війни служив в рядах Радянської Армії. Там закінчив школу сержантського складу і працював на посаді начальника вичислювальної групи при артполку.

Після служби в армії Василь Микитович вступив на навчання до Золотоніської педшколи (1947 року) на третій курс, яку успішно закінчив в 1948 році. Це були тяжкі роки, часто доводилося голодувати. Одного разу по дорозі з Золотоноші до Яготина він навіть втратив свідомість від голоду. Але такі випадки не зламали в ньому прагнення до навчання. В 1950 році вступив, а в 1955 закінчив Київський державний педагогічний інститут ім. Горького по спеціальності “географія і біологія”. Обрав він собі професію вчителя, щоб свої знання передавати дітям та прийдешньому поколінню.

Працював вчителем Сулимівської, Лозовоярівської, Ничипорівської шкіл, директором Яготинської міжрайонної середньої школи. Повністю віддавався роботі. Був відомим в районі ще й як прекрасний лектор. Виступав із лекціями та бесідами перед населенням селища Лісняки (нині Яготин) та інших сіл району.

Він любив свою Україну, свій рідний край, свою мову, природу. І прививав цю любов своїм учням.

З 1961 року по 1985 рік Василь Микитович працював на посаді директора школи: спочатку Яготинської СШ №8(нині №2), а з 1972 року – Яготинської СШ № І [2;4].

Ззовні це була проста, комунікабельна людина. Насправді ж він був неординарною особистістю, багато працював, і, можливо, декому здавався сердитим, неприступним. Так, Василь Микитович міг сердитися, міг підвищувати тон, доказувати, наказувати, бо ж від батька запозичив запальний характер, але пізніше ніколи не пам’ятав зла. Багато людей згадують його навпаки як добру, щиру людину з відкритою душею. Для всіх він був непорушним авторитетом. По мірі можливостей старався нікому не відмовити. Тому, всі, хто його знав, намагалися ніколи його не підводити.

Коли у Василя Микитовича випадала можливість поїхати до батьків у рідне село, він завжди гарно по – святковому одягався. Йдучи селом, з усіма вітався, бо дуже поважав своїх односельців, особливо людей похилого віку. А також хотів, щоб і його поважали. Старі люди, які пам’ятали його ще малим, називали його Васильком і завжди говорили про нього теплі слова: “Хоч і став він грамотним, розумним та, бач, не цурається, не зазнається”.

Василю Микитовичу особливо було приємно відчувати повагу до себе, бо всі свої сили, здоров’я він віддавав роботі, вболівав за неї. А якщо інколи бував не стриманим, то тільки тому, що не був байдужим до своїх обов’язків, до свого колективу. В листі до Василя Микитовича один із його колишніх учнів писав такі слова: “Щиро вдячний Вам за небайдужість до учнів”. А ось один із батьків на засіданні батьківського комітету говорив так: “Якби прийшлося вибирати, як раніше, бургомістра, то на цю посаду гідний лише Коваленко, бо він — справедливий”.

Його дружина, Катерина Федорівна Коваленко, теж працювала вчителем (початкових класів). Василь Микитович дуже кохав її все своє життя, любив своїх дітей. Їх у нього двоє: син – Віталій, донька – Тамара. Він дуже пишався ними. А ще більше пишався своєю внучкою Тетянкою, дочкою Віталія, якій прививав любов до природничих наук, і вона обрала саме його шлях. Закінчила географічний факультет Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка, а потім аспірантуру Академії Наук України. Тетяна Віталіївна – кандидат економічних наук, викладач Київського торговельно-​економічного університету.

Василь Микитович ніколи не жалкував про те, що обрав професію вчителя, по – особливому любив свій предмет.

В 1961 році присвоєно звання “Відмінник народної освіти УРСР”, в 1977 році “Відмінник освіти СРСР”.

Прожив Василь Микитович 67 років. Це не багато, але то було повноцінне, бурхливе життя. Жодної хвилини він не жалкував, що прожив його саме так.